Микола Харитонов: «Моє становлення як пілота відбулося в «УВ»

У 2008 році «Українські вертольоти» розпочали свою роботу в миротворчій місії ООН в Республіці Кот-Д'Івуар. У цьому ж році другий пілот Микола Харитонов влаштувався в компанію. Побувавши в багатьох місіях, він поділився своїми враженнями від виконання завдань у місії ONUCI.

- Микола, чим місія в Кот-д'Івуарі відрізняється від інших?

- Як пілот «Українських вертольотів» я попрацював в Судані, потім два рази був на Гаїті, потім у Південному Судані. Кот-д'Івуар став для мене несподіванкою. Тут робота ООН давно налагоджена. Порівняно з обома Суданами, тут все набагато цивілізованіше. Маршрути, за якими літає наш вертоліт, стандартні і навіть рутинні. Для розвитку і для творчості - не підходять. У Судані завдання змінюються мало не щодня. Плюс пісок створює додаткові труднощі, хочеш-не хочеш, а пілотажну майстерність вдосконалюєш. Тут же льотні навички допомагають відточувати грози.

- Чи доводилося виконувати небезпечні завдання?

- У місіях ми часто перевозимо хворих, поранених. Але небезпеки для екіпажу в цьому немає. Зі своєї практики можу згадати тільки армійський досвід. У Сьєрра-Леоне ми перевозили тяжкохворого з одного госпіталю в іншій. У супровідних документах було написано: транспортувати окремо від усіх, обличчя накривати вологою ганчіркою. У пацієнта була якась дуже небезпечна хвороба, що передається повітряно-крапельним шляхом. Лікарі навіть не змогли до кінця його діагностувати, і просто відправили в інший госпіталь. Політ тривав шість хвилин, але для нас він тривав ніби годину. На щастя, все обійшлося. Екіпаж живий-здоровий. Після польоту, звичайно, весь салон відразу ж продезінфікували. 


- Напевно, і пасажири цікаві траплялися...

- Якось в Судані ми приземлилися на віддалений майданчик. І раптом навколо вертолітного майданчика зібралося мало не все село. Ми відразу зрозуміли, що проводжають якусь високопоставлену особу. Стало цікаво, до чого така метушня? Запитуємо: «А кого сьогодні веземо?». Нам відповідають: «Нашого короля». Відкриваємо пасажирський маніфест і бачимо, що навпроти імені пасажира, у графі «Посада», написано - «King». Незабаром з'явився і сам король - у волохатих капцях з козячої шкури, пофарбованих під леопарда. Більше нічим від своїх босоногих одноплемінників він не відрізнявся.

25

Екіпаж вертольота UR-CHB: КВС Олександр Житник, 2й пілот Микола Харитонов, бортінженер Павло Возний, бортпровідник Роман Коннов

IMG_0897

- Що змінилося для вас за п'ять років роботи в компанії?

- Тут я дуже сильно виріс як пілот. За шістнадцять років служби в армії я налітав трохи більше тисячі годин. І то частина цього часу виконував завдання бортового перекладача, це і нальотом-то назвати не можна. У той же час, за п'ять років роботи в «Українських вертольотах» мій наліт збільшився втричі. Тому можу сказати, що моє становлення як пілота відбулося саме в «УВ».

На ринку багато компаній, які надають роботу пілотам. Як правило, фірми виставляють певні вимоги до кандидатів: години нальоту, досвід, допуски до певних видів робіт.

 

Якщо ви відповідаєте цим вимогам: вас беруть, немає - кажуть «До побачення!». «Українські вертольоти» займаються підготовкою пілотів, які не мають допусків, навчають англійської мови. Компанія дає як теоретичну, так і практичну підготовку. На українському ринку цим більше ніхто не займається. Поклавши руку на серце, я компанії вдячний.

- Робота в Африці багатьом здається складною в плані клімату і не спокою всередині багатьох країн. Як тут відчуваєте себе ви?

- Мене вразила Африка. Коли я перший раз їхав сюди армійським миротворцем, мій командир сказав, що Африка або приймає тебе раз і назавжди, або відкидає, і тобі більше ніколи не захочеться сюди повернутися. Мене вона прийняла. Я так звик до цього способу життя, що іншого собі просто не уявляю. Як не як, на чорному континенті вже десятий рік працюю.

IMG_1642

Фотографія Миколи Харитонова, зроблена з кабіни вертольота 

_MAL3078 

- Рідні не скаржаться на ваші тривалі відрядження?

- За чотири місяці роботи в місіях, сумують, звичайно. Але вже після трьох-чотирьох місяців перебування в Україні, дружина зауважує мій настрій, дивиться і питає: «Що, пора вже?». Моя сім'я розуміє, що можливостей реалізуватися як пілота у мене небагато. Я живу в маленькому містечку, Очакові. Вибір в плані працевлаштування там невеликий, а в такому віці на армійську пенсію не посидиш: соромно.

- Як проводите час у відпустці?

- Коли приїжджаю в Україну, разом з дружиною і дванадцятирічної донькою сідаємо в машину і на три-чотири дні їдемо до Криму, до Львова, Одеси, куди завгодно. Доньці дуже подобається зупинятися в готелях - це для неї найкраща пригода. З кожен поїздки привозимо по магнітику на холодильник. У нас їх вже ціла колекція.

- Крім пілотування ви ще й непогано фотографуєте. У вас навіть є свої шанувальники...

- Моя сім'я - це самі мої великі шанувальники. Після кожного відрядження, я роздруковую свої кращі знімки на папері великого формату. Потім ми разом сидимо, розглядаємо їх. Дружина з донькою критикують, підказують щось. Благо, працюємо ми в місцях екзотичних. Тут завжди є що сфотографувати, і потім здивувати всіх в Україні незабутнім африканським колоритом.

Поділитися