Дружина, діти, туш для малювання і полотно – ось моя терапія: ветеран війни Євген Тимошенко

Ця історія, як і мільйони інших, почалася 24 лютого. Євген Тимошенко – працівник авіакомпанії «Українські вертольоти», доброволець, батько трьох неповнолітніх дітей, а сьогодні й ветеран, прокинувся уже в новій реальності. За вікном вибухало. Перший інстинкт – швидко вивозити родину у безпечне місце. Другий – йти захищати Батьківщину.

На війні бачив різне. Це не романтика...

«Я міг спокійно виїхати за кордоном ще тоді. У Польщі маю багато друзів і рідних, але точно розумів – не зможу. І насамперед не хочу. Це моя земля, тут я народився, мої діти, тут я дихаю на повну та й повітря якесь особливе. Своє. Вільне», – ділиться пан Євген.

До кордону тягнулися довго. Уже коли сім’я перетнула його – видихнув. І, одразу ж вирушив до Києва. Тут добровольцем пішов у територіальну оборону, бо до Збройних Сил України так просто не брали, мала бути військовий вишкіл і хоч якісь навички. Але чоловік хотів бути корисним і стояв на блокпостах, патрулював нічним містом.

З липня пана Євгена відправили на Харківщину, там він був призначений командиром взводу. А до цього виконував всі бойові завдання від командира – зачистка позицій, виявлення і знешкодження диверсійно-розвідувальних груп, захист важливих стратегічних об’єктів.

«На війні бачив різне. Це не романтика, як здається. Це втрата побратимів, біль, ненависть і смерть. Мені пощастило з комбатом, особовий склад був збережений максимально. Всі технічні моменти щодо оснащення взводу, надання обладнання, забезпечення продовольством – тут питань не було. Про нас піклувалися, як про рідних. Та й ми всі були такими, як одна родина, яка захищає свій двір, свою землю, свою країну».

У спілкуванні пан Євген поділився, що на позиціях було різне. І двічі прилітало на підприємство, де вони базувалися і терміново евакуйовували побратимів. Головне, що він зрозумів, жити треба тут і зараз.

До цивільного життя повернувся у липні 2023. Після звільнення ще провів повноцінну відпустку вдома з дітьми та дружиною за містом, родина повернулася майже одразу ж із-за кордону, багато малював і займався звичними справами. Це свого роду терапія, як заземлення, адже після фронту важко вливатися у повсякденні турботи, ти завжди маєш бути готовим.

Почав вливатися у звичний колектив, але довелося адаптуватися

«На роботі перше, що зробив – подякував колегам за допомогу. Коли був на фронті вони збирали на авто для військових, яке я сам доставив хлопцям і лишив на позиціях. Почав вливатися у звичний мені колектив, але після незвичних обставин, адаптувався, як міг. Згодом наше керівництво вирішило створити при авіакомпанії Центр підтримки учасників бойових дій та членів сімей загиблих, й запропонували очолити його. Довго не вагався. Справа хороша. Потрібна. Не лише ветеранам – нам усім. Бо саме завдяки взаємодопомозі, єдності й підтримці ми стоїмо і стоятимемо. Українці точно не здадуться. Я це бачив там, б’ються, як леви до останньої краплі крові» – розповідає ветеран.

Про себе пан Євген говорить мало, каже, що не звик до публічності. Більше подобається робити справи тихо, але ефективно. Багато часу приділяє родині, додає що з початку повномасштабної війни цінності змінилися вмить, просто більше часу з родиною, часті обійми від дітей, милі побачення з дружиною, не на якісь особливі події, а просто, бо любиш. Ці неоціненні миті – важливі. Деталі важливі. Не хочеться втрачати час на сварки та непорозуміння. Любити тут і зараз, як востаннє.

А ще малювати. Чоловік прекрасно вміє малювати тушшю для креслення, крейдою, чорною ручкою відтворювати відомі картини й творити щось своє. Це може бути абстракція або ж філософська робота про життя, плин часу, людину в цьому Всесвіті та чому саме ми у цій боротьбі. У мріях зробити власну виставку.

«Малювання завжди мене рятувало. Ще на позиціях на Харківщині я виводив кожну лінію і це неабияк заспокоювало. Я знав, що десь там є інше життя. Воно теж не легке, але водночас прекрасне і за нього варто стояти»

Останнє, чим завершує розмову пан Євген – роздумами про нашу боротьбу. Він вірить, що все закінчиться зненацька, як і почалося. Він чітко знає, Україна є і буде. А наша внутрішня сила та бажання бути вільними – незмінні. Очі Героя не сумні, навпаки, вони дають надію. У них якась потойбічна впевненість, що вистоїмо, зможемо, вціліємо. Бо так і буде!